ЛІТЕРАТУРНИЙ БЛОГ

26 авг. 2017 г.

М. Гринкевич (Андрухів)

 

(Оповідання про життя)

        Останні дні серпня. Марго йшла повільно, вдихаючи на повні груди цей дивний аромат, намагаючись якнайдовше затримати його у собі. Дівчинка думала про щось своє. Мабуть, думки її були про університет, де мала б вчитися уже другий рік? Можливо, думала про книжки, які потрібно взяти в бібліотеці на другий курс, або про буфет: чи не перестали продавати її улюблений зелений чай з полуничкою та вершка1 ми? Або про щось суттєвіше... Одним словом, в її голівці міцно оселилася парадигма.

           Марго намагалась ні на кого не звертати уваги. Їй здавалось, що усі дивляться на неї якось особливо, з подивом і з жалем одночасно. Їй було якось ніяково: іти було нікуди, адже від людей не втечеш. Додому – психічно важко, у парк – теж не вихід, до подруги…але так хочеться побути на самоті. До нього… Ні, буде боляче.

          Навіть плакати не хотілось. А може, це помилка? Все ж таки звернутися до лікаря було б достовірніше. Здавалось, ці думки витіснили усе, і тепер це було схоже на нав'язливий шлейф суміші й тієї ж парадигми...

            Ні! До нього вона не піде! Хто винен? Не він – це точно. І нащо йому набридати? Він – вільна людина, творча особистість, яка, попри все, цінує свободу. Як і для неї, так і для нього, свобода означала все! Це і свобода слова, мислення, руху, вибору, творення, свобода погляду й фіксації на чомусь або комусь. На останньому вона замислилась. Скільки у нього було таких, як вона? Дві, три, чотири, або більше? Зазвичай, він не думав про завтрашнє, а жив суто теперішніми емоціями. Провес1 ти гарно час – це суттєво, і бажання задовольнялося у першу чергу. Він не думав про завтрашнє

           І що взагалі вона скаже? Ні, не йому. Батькам... Вони не зрозуміють, це точно. Якби ж в неї був стабільний бой-френд...

        Але для себе Марго і так усе давно вирішила. Їй 18 років, і – це її життя, і вона зробить можливе і неможливе, щоб забезпечити гідне життя своїй майбутній дитині! Ну так що, що другий курс?! І в 14, і в 15 народжують, а дівчинка з Харкова у 13 народила здорового хлопчика! Хоча вона дівчинку хоче...

        Маргарита уявила, як поступово збільшується її животик і як розповсюджуються плітки про її вагітність. Хоча – це правда, не плітки. А у неї в універі, де на одного "молодого чоловіка" припадає приблизно по 5–6 дівчаток… що вже й казати! Але вона витримає це випробування. Хоч вагітність переживає вперше і, можливо, востаннє (так вона себе запевняє). Взагалі, дівчина не планувала виходити заміж, пере1 бирати на себе обов'язки "дисциплінованої дружини", слугувати таким собі "фоном" для свого чоловіка. Вона виступала за гуманізм та рівноправ'я у сім'ї. Так було у неї в родині. Маленькою довго не могла збагнути, хто головніший – мама чи тато. Тоді їй здавалось, що тато. Коли ж підросла, дедалі ставала впевненішою, що в домі царив матріархат. Зараз же вона ніколи так категорично не подумає, бо взаємовідносини у сім'ї побудовані на засадах її улюбленого рівноправ'я.

       Тепер Марго хотіла б, щоб чоловік водночас і контролював її трішки, і надавав свободу. Але контролював не через власні ревнощі , але з метою ненав'язливо піклуватися про неї… З самого дитинства вона звикла до труднощів у житті, переконала себе, що сподіватися потрібно на свої сили. Тому родичів, наприклад, дратувала її "самостійність"; "близькі люди" всіма правдами й неправдами порошили мізки її улюбленим батькам, а ті, в свою чергу, її свідомість. Насправді, всі вони – маніпуля1 тори, які постійно намагались "виховувати" дівчину, надавати їй рис "людяності". І тоді вона вирішила остаточно: не дозволить зробити з себе "маріонетку".

         Коли Марго була у 9 класі, в її житті стався "розкол" між минулим і сучасним: дівчинка стала іншою у всіх аспектах свого 13-річного буття. По-перше, кардинально змінились її музичні смаки: Марго стала приділяти увагу виключно рок-музиці, по-друге, змінилось її світосприйняття (тепер все стало не у квітково-рожевих фарбах, а набуло прагматичності, навіть цинічності), по-третє, змінилось її світобачення: (дівчина усвідомила, що смерть – є продовженням життя й невід'ємною його частиною). Що вже казати про поведінку, стиль одягатися... То все – похідні від вищесказаного. Коли ж Маргарита стала носити анх на шиї, "близькі люди" стали її називати богохульницею, сатанисткою, висували версії її вступу у секту... І ніхто навіть не поцікавився, які першовитоки має амулет. Це ж завдяки тривіальному мисленню людей: якщо у тебе не християнський православний хрестик на шиї, то ти – сатанистка і сектантка. І нікого не цікавило, що анх (ankh) – то є християнський хрестик у древніх єгиптян. Правда, єдина людина цим щиро поцікавилась, її хрещений, й це було приємно.

        Марго сиділа у парку. Людей, на щастя, було мало. Правда, була лише дев'ята ранку... Дівчинка повертіла у руках хрестик, той самий анх. Скільки вона його вже носить? Чотири роки... Довго... Але ж носить вона його, по-перше, тому, що це – амулет улюбленого Древнього Єгипту, по-друге – це ключик до божественних знань, по-третє – хрестик процвітання, що об'єднує чоловічий і жіночий початки, по-четверте, він має язичницьке походження, по-п'яте, його вибрали готи, як свій символ. Марго не відносила себе до готів, але уже давно обожнювала готику, так само як і ankh. Як бути? Що робити з дитиною?

          Різні думки лізли до голівки дівчини. У неї навіть не було жодних злих помислів у бік батька своєї майбутньої дитини. Марго давно навчилася вибачати людей і не напружувати. Боже, та яке вибачення? За що? Та що ж він такого зробив?! Не ґвалтував же він її; у всякому разі, це було взаємне бажання, взаємне тяжіння одне до одного! Приємні спогади, врешті-решт... Ні, вона йому нічого не скаже. Він – вільна людина, нехай гуляє... Але, пам'ятається, він її зрадив...

          І все ж таки, як бути? Що робити з дитиною? На аборт вона не наважиться, бо це – дитинка. Вона уже її любить, настільки сильно, як матір, батька, близьких друзів, як анх, врешті-решт... І все ж – в неї є хрещений, який неодмінно її підтримає, дядя, її улюблений дядя Ігор, є ще близький друг її батька, який теж допоможе, обов' язково, – дядя Серьожа... Світ не без добрих людей. Батькам вона нічого не скаже, аж поки фізіологія організму сама себе не видасть; йому… нехай займається творчістю, а щодо інших… Марго ненавидить плітки і на1 магається їх уникати, так само, як і серіали...

        Дівчина сиділа одна. Навіть дивно якось було. Зазвичай у цьому парку дуже багато людей. Але зараз нікого. Справа знаходився собор Святого Миколи Набережного. Вона обожнювала це місце. Хоч у дівчини була особиста точка зору щодо релігії... але оту "масову зомбованість релігійної (церковної) пастви" Марго ненави діла! У душі все має бути, а не на показ...

           Дівчинка згадала про руни. Вона постійно радиться з ними. Інтуїтивно обравши руну, дівчина довго дивилася на її зображення. Що означало DАGАZ (прорив, трансформація, день). Руна означала головний прорив у процесі самозміни, повне переформування стану, поворот на 180°. "Ще б пак ..." – подумала й посміхнулась. "У кожному житті є хоча б один момент, який, якщо він вдало розпізнаний і "схоплений" людиною – назавжди змінює плинність її життя – пояснювала далі руна. – Тому дійте з повною вірою, навіть якщо момент змусить вас стрибнути у порожнечу. Іноді руна передбачає й віщує великий період досягнень і процвітання. Пітьма позаду вас; почався День".

        Взагалі-то, Оракул не дає жодних інструкцій, що робити і не пророкує майбутнє. Оракул спрямовує нашу увагу на ті приховані сили та мотиви, які формують майбутнє… Коли ми радимося з Рунічним Оракулом (рунами), ми радимось із своїм "я".

          Ще трохи посидівши, Маргарита склала руни, дістала жетончика і пішла у напрямку до метро "Контрактова площа". "Обережно, двері зачиняються. Наступна станція "Поштова площа". "... Повне переформування стану – моя вагітність... головний прорив у процесі самозміни: я – мати... поворот на 180° – тепер у мене буде дочка... А той самий момент – це народжувати!"

 

Через три роки ...

 

          Віталік сидів у затишній кафешці, що на розі Пушкінської вулиці та Прорізної. Через дві години у нього мав розпочатися концерт його рок-групи у клубі "Майдан". Він трішки нервував, то ж не дивно, що офіціант приніс йому Мартіні.

        Взагалі, кафе називалось "Із музикою в серці". Фішка була в тому, що при вході справа стояв автомат, такийсобі "генератор" рок-музики: у касира купуєш жетон (щось на зразок метро), що коштує три гривні й кидаєш у отвір зліва в автоматі. На дисплеї обираєш музику чи пісню, яку бажаєш слухати – і насолоджуєшся тим, що обрав. Перелік пісень величезний. Віталік невеликими порціями насолоджувався Мартіні.         

          "Плюс" цієї кафешки – тут дозволялося палити. Палили майже усі. Навіть тим, хто не палить, тут було комфортно. При наймні, він так думав... Віталік закурив, як завжди – Winston. Повільно видихаючи дим, він відпочивав під пісню "Smоке Оn thе Water". Єдина традиційна мелодія для усіх гітаристів, яку він обожнює грати на своїй соло. Віталік дивився у вікно. Вікна тут були занадто великими, але все одно у приміщенні було темно, готично якось. Відвернувшись від нього, щоб допити своє Мартіні, Віталік помітив маленьку дівчинку у рожевому сарафанчику, яка швиденько просувалася до "генератора" музики. Щось зойкнуло у нього всереди ні, десь у серці. Він не міг зрозуміти, що саме, й продовжував спостерігати за маленьким янголятком. Дівчинка так ніжно виглядала на фоні усіх цих рокерів!

            Тим часом "янголятко" купила жетончика, маленькою ручкою ледве дотягнулася до отвору й швиденько вибрала пісню... "Bitch" Мегеdith Вгооks... Віталік її впізнав відразу! Це ж була улюблена пісня його... дівчини, колись... у минулому... "I'm уоur Bitch", I'm уоur lover, I'm а singer, I'm a saint, and І do not feel the shame!" – надривався жіночий голос. Віталік обернувся. Всі з якоюсь ніжністю теж дивилися на дівчинку. Маленька тим часом просувалася назад до свого місця. Сівши, вона над чимось схилилась. По рухам її маленької ручки Віталік здогадався, що дівчинка малює. "Господи, вона мені дуже когось нагадує..." Непомітно пересівши до неї поближче, – тепер Віталік бачив її русяву кучеряву голівку – це коли вона малювала, та великі карі очі – коли вона мрійливо дивилася на стелю," закусивши олівець ". А потім знову білява голівка... і карі оченята...

       "Когось же вона мені дуже нагадує..." Чомусь, йому так захотілось торкнутися її волосся... Тим часом до її столика підійшов той самий офіціант. "Ананасовий сік, леді". "Дякую" – янголятко ніжно посміхнулась і зробила маленький ковток. "Чорт, на кого ж вона так схожа?!!.." – Віталіку хотілося вовком вити, аби пригадати. Єдине він знав точно: цю дівчину він кохав, дуже, а от як її звати, він не міг згадати. От так кохав... І тепер думав, що чорт йому неодмінно допоможе. Чомусь, йому пригадались слова Майстра з "Майстер і Маргарита": "Конечно, когда люди совершенно ограблены, как мы с тобой, они ищут спасения у потусторонней силы! Ну что ж, согласен искать там". Але вона так само посміхається, той самий голос і волосся, мабуть...Чомусь, йому знову захотілось торкнутися її голівки...Непереборне бажання...

        "Діаночка, кошенятко, пішли?" – ніжний, такий самий, голос вивів Віталіка із прострації. Вони так схожі... Спиною до нього стояла дівчина, невеликого зросту, тендітна, одягнена у довгу спідницю ніжно-фіолетового кольору та у яскраво-червону футболку, що вільно оголювала її худі плечі, – через що було видно яскраво-салатові бретельки бюстгальтера. "А ти розплатилася з офіціантом, Діанка?" – тут дівчина повернулася обличчям до Віталіка – і у нього все перевернулося всередині. Дівчина шукала офіціанта. "Ні, мамочко. Дивись, що я намалювала..." І тут усе попливло. Віталік перед очима не бачив нічого. І навіть ця дівчина у довгій спідниці, здавалося, така рідна, і водночас, така далека, яка повільно складала малюнок своєї дочки у сумку, і яка тепер одягала цю сумку через своє плече, а по тім – накидувала рожеву хустинку на плечі Діанці – здавалося, була у тумані, у тумані його минулого, яке він ненавидів. "... Якщо у мене буде дочка (це якщо я коли-небудь вийду заміж) – я її назву Діанкою. Діана, Діаночка... правда, класно звучить, Віталіку?" – вона ніжно гладила його шию, його довге волосся, лежачи на його грудях. – "Діана – з латині перекладається – "божественна", у давньоримській міфології – це богиня Луни та мисливства..." Вона так любила щось таємниче...

        Тепер він себе ненавидів. Він ненавидів своє минуле, свої "свята кожен день" з "друзями", з іншими жінками... Він би усе зараз віддав би, аби повернути її.

           Маргарита… Марго... Він же її кохав. Але свою СВОБОДУ любив більше. Він навіть не зміг пригадати ім'я цієї дівчини, яку "так кохав"! А вона його підтримувала, постійно була поруч. Він же її зраджував. І знову зраджував... аж поки вона не застала його "на гарячому". Тоді вже він став зраджувати себе. А вона й не заважала. Просто зникла якось. Він вчився на четвертому курсі, вона – на другому. Після зимової сесії він її уже не бачив. Дзвонив два-три рази додому, її мама казала, що Маргарита взяла академвідпустку, і поїхала в Росію до родичів. Це тільки зараз він зрозумів, як же безглуздо це звучало… Тоді він за неї просто забув! Будучи на 5-му курсі, вже не пам'ятав про Марго. Хоча він усе списував на драп...

           Але тепер він себе ненавидів! ,,...

       I'm уоur help, І'm уоur dream!.." – доспівала Мегеdith Вгоокs. Віталіку здалося, що пройшла ціла вічність, хоч пісня звучала якихось три-чотири хвилини. "Мам, можна я сама розплачусь? А давай замовимо ще Guano Аpes "Маrіа"?" – Маргарита й Діанка просувалися до нього. Віталік не зводив очей з Марго. А вона не змінилась. Її волосся було підібрано наверх і зафіксовано, як і тоді, окулярами...У Діанки русяве волосся було зав'язане у високий хвостик, а у пасмах дене де було помітно ніжні рожеві заколочки, у вигляді квітів... Колись й її мама так ходила... Віталік не відводив погляду від Марго. Діанка була точною копією своєї мами. Вона йшла попереду, а Маргарита, поправляючи рюкзачок своєї донечки, а потім – і свою чорну сумку через плече, стала поправляти свою шовкову хустинку, що вільно спала на груди...Анх, той самий анх, – Віталік його помітив. І та сама хустинка, що вона колись залишила у нього вдома... "Ні, сонечко, ми дуже поспішаємо. Ми навіть уже запізнюємося. Візьміть, будь ласка, здачу не треба" – Марго звернулася до офіціанта. Той їй сказав щось на кшталт: "Хай живе rock-n-roll!". Та Діанка зреагувала швидше за маму: Хай живе вічно!. Всі, хто це почув, стали сміятися й знову з ніжністю дивитися на них обох. Посміхнувся й Віталік.

        "А "Майдан" далеко звідси?" – спитала Діанка.

        "Ну... хвилин п'ятнадцять іти".

        "А ти ще встигнеш покурити? – спитала донечка.

       "Аякже..." – вона з ніжністю та любов'ю поцілувала Діанку. Віталік дивився на її губи, вони були не мамині, але такі знайомі...

        "А тато яким номером виступає?"

        "Сьомим...." ...

         Віталік залишив гроші на столику. І попрямував за тепер його найріднішими жінками у світі. Знайомитися.

                                                                                                           2007р.